Ви тут:   Головна Таланти інституту До дня Св. Валентина

Ти увірвався весняним повітрям у мої груди і полегшеним зітханням опустився у моє життя…ти. Здавалось що я вже не повірю в можливість просто бути щасливою. Памятаю як смішно звучали для мене казочки про вічне безсмертне чисте кохання. Коли є він і вона. Коли немає примітивних проблем і непорозумінь, коли обоє слухають і Чують один одного. Коли дихаєш коханою людиною, коли просто літаєш в ту саму мить як цілуєш її.

Ти плакав літніми грозами в моєму серці ..твої сльози були чистими і по-дитячому наївними. Твої вчинки зрозумілими але від того не менш болючими. Ти знав що чиниш неправильно.


Зачаток моєї історії і мого кохання почалися декілька років тому, як раз коли я поступив в славнозвісний Драгоманова. Життя студента – одна з найкращих частин в житті кожної людини, бо це час, коли ти переходиш з підлітка в доросле життя і коли в тебе все життя починається наново. Так і в мене сталося, я подав документи і поступив на практичного психолога в доволі таки цікаву компанію різних людей. Там-то я і зустрівся зі своїм теперішнім коханням. Відбулося це під час однієї з сесій.

 


Як боляче, коли самотня йдеш по життю.. ні.. не сиротою… а тоді, коли в тебе є рідні люди та нема споріднених душ…

І ти йдеш. Ростеш… і запевняєш себе, що ніхто тобі і не потрібен, що ти достатньо сильна і впевнена в собі для того, щоб усі двері розчинялися перед тобою самі собою..

Та коли чергові двері не відчиняються – нарешті розумієш… немає в кого попросити підтримки… немає заспокоєнь, допомоги… І ти повільно тонеш в безодні розпачу.. і скільки б ти не сиділа в електронних соціальних мережах.. скільки б не було у тебе друзів у «Вконтакті» - немає від кого чекати підказки… Сама… Самотня… Одна..


Про що ми думаємо? Про що мріємо? Яким шляхом ідемо і від чого відхрещуємось? Заради чого живемо і до чого прагнемо? До досконалості та достатку, благополуччя та кохання...Кохання... мабуть це найважливіше... це те, що визначає все інше, дає нам віру та надію, радість і печаль, здійснення мрій та розчарування.

Що ми без неї? Ніхто і ніщо! Ми не вміємо і не хочемо без неї жити. Ми відчуваємо себе пригніченими та розчарованими, коли вона заподіює нам біль, але відчуваємо себе ще гірше, коли її просто немає...Через це і прагнемо до неї... Любові...

Але навіщо? Навіщо вона нам? Ніхто не відповість. Вона в нашій природі і ніхто не в праві заборонити нам це...

 


Боягузливий промінь сонця сором’язливо заглядає у вікно. Тишу пронизує абсурдна до болю мелодія: Фліт «їжачок ». Будильник. Під інше б не прокинулась. В душі все те ж похмілля від самотності.
Сьома ранку. Пари. Вдягти звичну посмішку і ввічливо спілкуватися з іншими. Монотонна думка в голові: «Набридло… набридло… набридло…»
Метро. Сонні очі. Злі гримаси. Звичний маршрут. До цієї пори досі не розумію, що мене змусило вийти. Йшла за течією людей, яка несла мене у невідомість, але я й того не помічала. Моя свідомість летіла в незвідану прірву власних думок.
Поштова площа – боже мій, що я тут роблю? Одна! О дев’ятій годині ранку! «Божевільна… божевільна… божевільна», - той самий монотонний голос думок.

Сторінка 1 із 3